23 грудня – день народження мого давнього друга, з яким я знайомий понад чверть століття, з 1991-го. Він родом з Кропивницького (до липня 2016-го – Кіровограда). Але романтизм разом з авантюризмом у 17 років закинули його до Львова, де він прожив усі 90-ті. Потім його «носило» світами аж поки, кілька років тому – не осів у столиці. Ми п’ять років прожили у одній кімнаті університетського гуртожитку, разом читали і шукали, разом вступили 1993-го року до Соціал-національної партії України (офіційно – попередниця Всеукраїнського об’єднання «Свобода») та разом 1997-го з неї вийшли під час її першого розколу (відхід так званої групи Юрія Криворучка).

Отож, - була причина і можливість (вихідні дні) кілька годин «протриндіти» по телефону. Наговорились і про минуле, і про жінок, і про дітей, і про Порошенка із Саакашвілі. Також поговорили і про «Галицький консенсус» з Сергієм Дацюком, і про «Збруч» з Орестом Друлем, Юріями Андруховичем та Винничуком і Тарасом Прохаськом… Про наші, мої і мого товариша, фейсбучні тексти, про «підарасів», про позитиви і негативи режиму «шоколадної диктатури», про необхідність зміни при владі олігархів представниками «реальної економіки» з середнього класу, про столицю, про Львів і про «глибоку провінцію», про специфіку трансформації української (національної) свідомості, про «щирих» українців у силу народження та «неофітів»…

Так от, враховуючи дискусії навколо «Галицького консенсусу», - деякі думки про «щирих» і «неофітів»…

Спочатку – три «ілюстрації».

«Ілюстрація» перша. У 2014-му під час волонтерської поїздки на Схід я попросив командира однієї з уславлених ще у перших боях бригад Збройних Сил підписати для мого старшого сина вимпел з символікою підрозділу. Російськомовний (родом з Дніпра) полковник, не довго думаючи, написав українською: «Ярославе, завжди будь українцем!». Коли я передав сувенір тоді 14-річному синові-пластуну, той прочитав і зі здивуванням прокоментував: «Тату, я ж народився українцем»…

«Ілюстрація» друга. Восени того ж 2014-го я зустрів свого доброго знайомого, трішки підпилого з якоїсь нагоди військового пенсіонера, - колишнього «замполіта» згаданої вище бригади. І під час розмови той, у пориві емоцій, сказав приблизно таке: «Розумієш, цей світ перевертається. Ті, з ким я у 1990-х бився за українську мову в частині, українською так і не заговорили, але тепер вони – найбільші патріоти і націоналісти…».

«Ілюстрація» третя. У революційному лютому 2014-го в моїх Бродах демонтували пам’ятник російському генералу Міхаілу Кутузову. Тепер на його місці – непогано впорядкований Сквер Героїв Майдану з пам’ятником Небесній Сотні. Але тоді, не маючи бажання провокувати міжнародний скандал, міська рада не викинула погруддя на смітник, а прийняла рішення передати його на зберігання у ту ж військову частину. Офіцери, значна частка, якщо не більшість, з яких – російськомовні, з гумором віднеслись до цього історичного непорозуміння і тепер погруддя прикрашає табличка з написом: «Погруддя встановлене російському генералу Михайлу Кутузову, який 13 вересня 1812 року прийняв рішення про здачу Москви, спаливши її. Наступні (у черзі на спалення Москви – В.Б.) – ми!». Отак – не більше і не менше…

Я виріс і сформувався у майже цілковито україномовному середовищі. Традиції українського визвольного руху мали для мене зміст, відколи я себе пам’ятаю (у першу чергу, завдяки моїй бабусі – сестрі повстанця, що загинув 1946-го зі зброєю в руках). Але, в отриманні знань я з 8-ми років, крім української мови, послуговувався ще й російською, повільно міг читати фактично усіма слов’янськими мовами, а віднедавна, з розвитком, електронних перекладачів, зрозумів, що читання текстів, написаних англійською чи іншими мовами, - не така вже й недосяжна річ. З віком та розширенням знань та досвіду, з розвитком технологій та поступом глобалізації, мої погляди стали скоріше національно-ліберальними з поправкою на пропущену через інтелект щиру віру у Промисел Творця.

Отож, я прийшов до висновку, що націоналізм і космополітизм – скоріше не взаємовиключні, а взаємодоповнювані речі. Просто треба «включити» інтелект та «виключити» примітивну первісну «ненависть» - і все стає на свої місця. Кордони перестають бути двовимірними лініями поділу на «своїх» і «чужих», а людська «інакшість», якщо вона не заважає іншим, стає фактором особистісного та суспільного розвитку. Десь так…

...В те, що Путін справді таки напав, ми повірили аж тоді, коли побачили труни, обгорнуті у синьо-жовті прапори у своїх містах і селах... Але він справді напав (як казав той же ж Юрій Винничук:"Це велике щастя, що Путін на нас напав" ). І я, як, напевно, і абсолютна більшість людських індивідів цієї планети, не знаю якою вийде наша спільнота з цієї складної і багаторівневої гібридної війни, де наша національна свідомість та військова потуга є важливими, але далеко не єдиними факторами. Та я переконаний, що Божий Промисел (по-між іншого) зосередився на проблемі трансформації української ідентичності: вона стає різноманітнішою, займає нові уми і простори. І набирає нових смилів, про частину з яких раніше, до Революційної Зими та війни, не могли собі дозволити відкрито мріяти навіть «найзатятіші» нацики.

Я зовсім не хочу палити Москву. Але тепер я, як і у далекі 1990-ті роки мого юнацького максималізму, хочу вірити, що ще справді побачу парад перемоги на Красній Площі. Під синьо-жовтими та червоно-чорними прапорами. І, як компенсацію за моє небажання палити Москву, хочу, щоб після українських підрозділів її центром промарширували війська непутінської, неімперської, вільної Росії. І для всіх краще, - коли це будуть підрозділи не десантників і морських піхотинців, а – хакерів…

Володимир Булишин, м. Броди