Відгук на: Жданович О. Зі Скандинавії у Причорноморя. Військове мистецтво готів на території України. – Київ: Темпора, 2017. – 96 с. – (Militaria Ucrainica).

 

 

У 2008 р. київське видавництво «Темпора» започаткувало видання науково-популярної військово-історичної серії «Militaria Ucrainica». За майже десять років у серії уже вийшло понад два десятки гарно оформлених книг Це, разом з рядом інших видавничих та інтернетівських проектів, суттєво просунуло справу популяризації знань про військову історію України. У 2017 році серія поповнилась ще кількома виданнями, зокрема, - книжкою про військове мистецтво готів.

Коли наш сучасник чує слово «гот», то, скоріше за все, згадує оригінальну молодіжну субкультуру, споріднену з рухом панків. Ще хтось згадає спрямовані у небо шпилі готичних соборів, вишукані заломи літер готичного шрифту і «темний» романтизм творів Едгара Алана По та інших представників готичної літератури. Але, напевно, далеко не кожному сьогодні відомо, що усі ці явища західної культури мають дуже мало спільного із готами – народом воїнів, внесок якого в скарбницю європейської і світової культури був унікальним. Коли у 1683 р. командувач переможної об’єднаної армії, король Речі Посполитої Ян ІІІ Собєський врятував Відень від турків, його прославляли як «готського Марса». На готський культурний спадок претендували шведські королі, австрійські цісарі та німецькі нацисти. Ще у наш час на стінах будинків на Канарських островах пишуть «Fuera godos!» («Геть, готи!»), маючи на увазі іспанців...

Але, соціум готів встиг залишити глибокі сліди і у нашій історії: «споконвічно слов’янські» слова «дружина», «кіт», «буква», «виноград», «скло», «князь», «меч» і навіть «хліб» походять з готської мови [3; 8]. Цей надзвичайно цікавий народ, за переконанням більшості (хоча, далеко не всіх [див. напр.: 6]) істориків-спеціалістів був домінуючим на території сучасної України у ІІІ-ІV ст. після Різдва Христового і залишив після себе пам’ятки вельбарської та черняхівської археологічної культур [5; 9].

Автор книги «Зі Скандинавії у Причорномор’я. Військове мистецтво готів на території України» Олеся Жданович - кандидат історичних наук, спеціаліст з історії пізньоантичної та ранньосередньовічної доби, Візантійської імперії та її «варварської» периферії, на час виходу книги - докторант Київського національного університету імені Тараса Шевченка [1; 2].

Не володіючи ґрунтовними, знаннями не беруся критикувати текст О.Жданович. Тим більше, що видання – науково-популярне. Але, тим не менше, мені видається, що книжка суттєво втрачає на тому, що не оснащена посиланнями, або, хоча б, списком рекомендованої літератури. Це дивно, з огляду на те, що видавництво вже доволі давно має позитивний досвід гармонійного вписування таких посилань у науково-популярний формат [4].

Суттєво «витягує» книжку наявність значної кількості графічних реконструкцій (у тому числі – виконаних у кольорі) добре відомого в Україні та за її межами спеціаліста з графічної та матеріальної реконструкції військового костюма від античності до ХХ ст., автора багатьох статей та книжок на цю тематику Сергія Шаменкова [7]. Тому, задекларована на 2-й та 95-й сторінках його роль у виданні – «підбір ілюстрацій», видається не зовсім обґрунтованою. Відверто кажучи, без цих малюнків я особисто книжку просто не купив би. Не зрозуміло також, чому до малюнків-реконструкцій С.Шаменкова (переконаний – науково-вивірених) фактично не додано тестових легенд. Адже, такий досвід є загальноприйнятим у подібних виданнях і раніше практикувався «Темпорою» у проектах серії «Militaria Ucrainica».

Та, як кажуть, досконалості немає меж…

«Зі Скандинавії у Причорномор’я…», разом із книгами «Воїни Степів. Гуни на території України» тої ж Олесі Жданович (2017), «Перунові діти. Військова справа слов’ян на початку Середньовіччя» Євгена Синиці (2012) та «Відгомін карниксів: Військові традиції давніх кельтів на землях України, IV–I ст. до н.е.» Геннадія Казакевича (2008), вкладаються як пазли у «картину» мілітарної історії України Давнини та Раннього Середньовіччя від видавництва «Темпора» [11]. Але пробілів у цій картині, а, отже, - тем для нових видань, ще, ой, як багато: сармати з аланами, гети з даками, бастарни, венеди, вандали, гепіди, болгари, авари, хозари, мадяри, печеніги, руси і, звичайно ж, греки, римляни та візантійці… А потенційні автори майбутніх книг з цих тематик в Україні, здається, доволі добре підготовлені.

 

1. Жданович Олеся Петрівна. [Електронний ресурс] // Ukrainian Association for Byzantine Studies - Режим доступу: http://www.uabs.org.ua/uk/members/жданович-олеся-петрівна. – Назва з екрана. – Дата перегляду: 14.12.2017.

2. Жданович Олеся Петрівна. [Електронний ресурс] // Інститут історії України Національної академії наук України - Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/…/Запозичені_слова_в_українській_м…. -Назва з екрана. – Дата перегляду: 14.12.2017.

3. Запозичені слова в українській мові. Матеріал з Вікіпедії - вільної енциклопедії [Електронний ресурс] // Вікіпедія – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/…/Запозичені_слова_в_українській_м…. - – Назва з екрана. – Дата перегляду: 14.12.2017.

4. Казакевич Г. Відгомін карниксів: Військові традиції давніх кельтів на землях України, IV–I ст. до н.е. – К.: Темпора, 2008. – 112 с. – (Militaria Ucrainica).

5. Магомедов Б.В. Вельбарська культура [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 1: А-В / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - Київ: В-во «Наукова думка", 2003. - 688 с.: іл. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Velbarska_k-ra. - Назва з екрана. – Дата перегляду: 14.12.2017.

6. Онищук Я.І. До проблеми етнокультурної приналежності пам’яток пізньоримського часу Волино-Подільського пограниччя // OIUM - № 4. Черняхівська культура: до 120-річчя від дня народження В.П. Петрова / ІА НАН України, Ін-т істор. освіти НПУ ім. М.П. Драгоманова. - Київ, 2014. - С. 156-164.

7. Серж Шаменков [Електронний ресурс] // Facebook. – Режим доступу: https://www.facebook.com/profile.php?id=100001369671575. - Назва з екрана. – Дата перегляду : 14.12.2017.

8. Синиця Є. «Країна Оюм»: готські племена зробили помітний внесок у культуру давньої України [Електронний ресурс] // Тиждень.ua. – Режим доступу: http://tyzhden.ua/History/44371. - Назва з екрана. – Дата публікації: 17.03.2012. – Дата перегляду: 14.12.2017.

9. Синиця Є.В. Черняхівська культура [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 10: Т-Я / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во «Наукова думка», 2013. – 688 с.: Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Cherniakhivska_k_ra. - Назва з екрана. – Дата перегляду: 14.12.2017.

11. Темпора [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://tempora.com.ua. - Назва з екрана. – Дата перегляду: 14.12.2017.

 

Володимир Булишин,
керівник Творчої лабораторії «На межі…»,
місто Броди

 

Також матеріал розміщено тут: http://www.ucrainarma.org/oglyad-tematichnoї-literaturi/knyha-pro-vijskove-mystectvo-gotiv.html

 

 

 

2017 був роком 100-річчя початку Української Революції. Маю на увазі ту революцію 1917-21 років. Хоча, цікаво і символічно, що на останніх 30 років цього «постреволюційного» сторіччя випало аж кілька нових Українських Революцій. І останню з них, ми ще, здається, до кінця не пережили…

Віддавна цікавлячись воєнною історією, прийшов до висновку, що події цього кривавого століття, дивлячись з перспективи, для розвитку українського соціуму і його аспектів, пов’язаних з військо вістю, виглядають доволі логічними…

Стихійна революція 1917-го у Наддніпрянській Україні, Центральна Рада з боєм під Крутами, Гетьманат, Директорія з отаманщиною та війною з червоною і білою Росією, Листопадове Повстання у Львові і Українсько-Польська війна, Зимові Походи, Холодний Яр, Українська Військова Організація, ОУН, Голодомор, кривава Друга світова з мільйонами вбитих українців і Українська Повстанська Армія, як у багатьох відношеннях зразковий приклад організованого збройного опору. І поразки, поразки, поразки. (Але хіба не так само було у тих же ж поляків між 1795 і 1918 чи, може, 1945, чи й 1989 роками?).

І після двох поколінь без війни – Революційна Зима і 2014-й. Бої на Грушевського і штурм Майдану, палаючий беркутівський БеТееР та Інститутська... «Зелені чоловічки» та мобілізація, Відродження Збройних Сил та Національної Гвардії, добровольчі та волонтерські рухи… Усвідомлення (ще, напевно, недостатнє) того, що це - не проста війна, що це - не просто збройна боротьба за звільнення частини Української території від проросійських сепаратистів, це - частина світової гібридної війни за душі вже не мільйонів, а мільярдів. Що є шанс і треба перемагати…

На малюнку: підполковник Чорних запорожців Федір Божко зриває російський прапор з балкона в Києві 1919 р. Худ. Богдан Піргач. (Деталі, наприклад, тут: http://ru.warriors.wikia.com/wiki/Фёдор_Божко).

 

І у цій постмодерній війні, крім ліній і територій, прокреслених у Мінську, - у кожного свій фронт і тил - у голові кожного.

Так от, мені видається, що, насправді, весь цей, з першого погляду, - український столітній хаос (1917-2017) мав певну логіку. Все йде по висхідній: більшість тих, хто творить і воює, загалом, у підсумку, не робить вже стільки «стратегічних» помилок, як його попередники.

Що б там хто не казав про методи, але мені видається величезною заслугою творців УПА те, що вже у зародку було знищено «отаманщину», як основне зло попередніх етапів національно-визвольної боротьби. І неоднозначний у багатьох відношеннях міліарний рух, попри цілковиту поразку, таки перетворився на символ національного спротиву і вже як символ – відіграв дуже важливу роль у трансформації свідомості українців останніх десятиліть (і особливо – після 2013-го).

Що б там хто не казав про «зраду» і корупцію, але політичному та військовому керівництву країни таки вдалося, скориставшись значною «пасіонарністю» мас, відродити Збройні Сили та інші військові формування. А використання добровольчих підрозділів на початковому етапі війни з наступним їх приведенням до менш-більш «регулярного» вигляду, я б взагалі назвав зразковим з точки зору поборювання «отаманщини». (Нехай не ображаються комбатанти добровольчих підрозділів, але про потенціали цієї «отаманщини», вони знають краще від мене).

І ще про політичне та військове керівництво країни: так, їх не порівняєш з Ататюрком, Маннергеймом та Пілсудським. Але порівняйте Турчинових-Авакових-Порошенків з Грушевськими-Скоропадськими-Петлюрами. Так, у «сьогоднішніх» все далеке від ідеалу, але подивіться на карту - де проходить фронт? І ще згадайте, що попри політичну «різношерстість», наші військові підрозділи між собою таки не воювали…

Володимир Булишин

На малюнку: "Соняхи" (худ. Радо Явор, Словаччина).

Командир танку Артем Абрамович пішов на таран російського Т-72. Це рішення коштувало йому життя, але допомогло врятувати АТОвців, які відступали. Артемові присвоєно звання Героя України посмертно. Деталі, наприклад, тут: http://tyzhden.ua/Society/138318

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

23 грудня – день народження мого давнього друга, з яким я знайомий понад чверть століття, з 1991-го. Він родом з Кропивницького (до липня 2016-го – Кіровограда). Але романтизм разом з авантюризмом у 17 років закинули його до Львова, де він прожив усі 90-ті. Потім його «носило» світами аж поки, кілька років тому – не осів у столиці. Ми п’ять років прожили у одній кімнаті університетського гуртожитку, разом читали і шукали, разом вступили 1993-го року до Соціал-національної партії України (офіційно – попередниця Всеукраїнського об’єднання «Свобода») та разом 1997-го з неї вийшли під час її першого розколу (відхід так званої групи Юрія Криворучка).

Отож, - була причина і можливість (вихідні дні) кілька годин «протриндіти» по телефону. Наговорились і про минуле, і про жінок, і про дітей, і про Порошенка із Саакашвілі. Також поговорили і про «Галицький консенсус» з Сергієм Дацюком, і про «Збруч» з Орестом Друлем, Юріями Андруховичем та Винничуком і Тарасом Прохаськом… Про наші, мої і мого товариша, фейсбучні тексти, про «підарасів», про позитиви і негативи режиму «шоколадної диктатури», про необхідність зміни при владі олігархів представниками «реальної економіки» з середнього класу, про столицю, про Львів і про «глибоку провінцію», про специфіку трансформації української (національної) свідомості, про «щирих» українців у силу народження та «неофітів»…

Так от, враховуючи дискусії навколо «Галицького консенсусу», - деякі думки про «щирих» і «неофітів»…

Спочатку – три «ілюстрації».

«Ілюстрація» перша. У 2014-му під час волонтерської поїздки на Схід я попросив командира однієї з уславлених ще у перших боях бригад Збройних Сил підписати для мого старшого сина вимпел з символікою підрозділу. Російськомовний (родом з Дніпра) полковник, не довго думаючи, написав українською: «Ярославе, завжди будь українцем!». Коли я передав сувенір тоді 14-річному синові-пластуну, той прочитав і зі здивуванням прокоментував: «Тату, я ж народився українцем»…

«Ілюстрація» друга. Восени того ж 2014-го я зустрів свого доброго знайомого, трішки підпилого з якоїсь нагоди військового пенсіонера, - колишнього «замполіта» згаданої вище бригади. І під час розмови той, у пориві емоцій, сказав приблизно таке: «Розумієш, цей світ перевертається. Ті, з ким я у 1990-х бився за українську мову в частині, українською так і не заговорили, але тепер вони – найбільші патріоти і націоналісти…».

«Ілюстрація» третя. У революційному лютому 2014-го в моїх Бродах демонтували пам’ятник російському генералу Міхаілу Кутузову. Тепер на його місці – непогано впорядкований Сквер Героїв Майдану з пам’ятником Небесній Сотні. Але тоді, не маючи бажання провокувати міжнародний скандал, міська рада не викинула погруддя на смітник, а прийняла рішення передати його на зберігання у ту ж військову частину. Офіцери, значна частка, якщо не більшість, з яких – російськомовні, з гумором віднеслись до цього історичного непорозуміння і тепер погруддя прикрашає табличка з написом: «Погруддя встановлене російському генералу Михайлу Кутузову, який 13 вересня 1812 року прийняв рішення про здачу Москви, спаливши її. Наступні (у черзі на спалення Москви – В.Б.) – ми!». Отак – не більше і не менше…

Я виріс і сформувався у майже цілковито україномовному середовищі. Традиції українського визвольного руху мали для мене зміст, відколи я себе пам’ятаю (у першу чергу, завдяки моїй бабусі – сестрі повстанця, що загинув 1946-го зі зброєю в руках). Але, в отриманні знань я з 8-ми років, крім української мови, послуговувався ще й російською, повільно міг читати фактично усіма слов’янськими мовами, а віднедавна, з розвитком, електронних перекладачів, зрозумів, що читання текстів, написаних англійською чи іншими мовами, - не така вже й недосяжна річ. З віком та розширенням знань та досвіду, з розвитком технологій та поступом глобалізації, мої погляди стали скоріше національно-ліберальними з поправкою на пропущену через інтелект щиру віру у Промисел Творця.

Отож, я прийшов до висновку, що націоналізм і космополітизм – скоріше не взаємовиключні, а взаємодоповнювані речі. Просто треба «включити» інтелект та «виключити» примітивну первісну «ненависть» - і все стає на свої місця. Кордони перестають бути двовимірними лініями поділу на «своїх» і «чужих», а людська «інакшість», якщо вона не заважає іншим, стає фактором особистісного та суспільного розвитку. Десь так…

...В те, що Путін справді таки напав, ми повірили аж тоді, коли побачили труни, обгорнуті у синьо-жовті прапори у своїх містах і селах... Але він справді напав (як казав той же ж Юрій Винничук:"Це велике щастя, що Путін на нас напав" ). І я, як, напевно, і абсолютна більшість людських індивідів цієї планети, не знаю якою вийде наша спільнота з цієї складної і багаторівневої гібридної війни, де наша національна свідомість та військова потуга є важливими, але далеко не єдиними факторами. Та я переконаний, що Божий Промисел (по-між іншого) зосередився на проблемі трансформації української ідентичності: вона стає різноманітнішою, займає нові уми і простори. І набирає нових смилів, про частину з яких раніше, до Революційної Зими та війни, не могли собі дозволити відкрито мріяти навіть «найзатятіші» нацики.

Я зовсім не хочу палити Москву. Але тепер я, як і у далекі 1990-ті роки мого юнацького максималізму, хочу вірити, що ще справді побачу парад перемоги на Красній Площі. Під синьо-жовтими та червоно-чорними прапорами. І, як компенсацію за моє небажання палити Москву, хочу, щоб після українських підрозділів її центром промарширували війська непутінської, неімперської, вільної Росії. І для всіх краще, - коли це будуть підрозділи не десантників і морських піхотинців, а – хакерів…

Володимир Булишин, м. Броди

 

 

 

 

 

Сходив, нарешті, і я на «Кіборги» та вирішив викласти дещо із своїх «розхристаних» думок у тексті…

На початку осені 2013-го я зі своїм давнім другом сидів чи то у львівському «Світі кави», чи то у «Цвібаку» і «тріпалися» про глобальні та локальні проблеми співвідношення буття і свідомості. І, вже не пам’ятаю у якому контексті, я висловив думку, що у нас, тобто в Україні, скоро «рване». Ні, у мене не надто розвинута інтуїція і складним аналізом суспільних процесів я не займався. Просто, із заворушень у Врадіївці Миколаївської області я зробив висновок, що у суспільстві зріє здатність до повстання. А ще, пам’ятаю, як додатковий аргумент я навів факт появи в українських книгарнях великої кількості книг на військово-історичну та взагалі навколовійськову тематику. А якщо є книжки – мають бути і ті, хто їх читає і робить висновки.

Товариш зауважив, що мої аргументи цікаві, але недостатні.

Ще ми поговорили про те, що у російському кінематографі образ українця змінився з тупого провінціала-хитруна на жорстокого бандита-зарізяку (наприклад, - у телесеріалі «Бєлая гвардія», до речі, - у ньомуавторами сценарію разом з росіянином Сєргєєм Снежкіним значаться «українці» Марина і Сергій Дяченки). І ще, здається, тоді, я поділився думкою про моє бажання написати новелу про роздуми українського снайпера у лежанці десь під Донецьком, який втомився від довгої війни. Тоді  (як і тепер, зрештою) я не мав досвіду писання новел і навіть найближчого уявлення (як пізніше виявилося) - як ця моя уявна війна мала б виглядати. Але на зламі ХХ і ХХІ ст. я, як і мій співрозмовник, читав «Дефіляду в Москві» та інші твори Василя Кожелянка.

Наступного разу ми зустрілися вже після Революційної Зими. А війна вже починалась…

І ось, через чотири з невеличким «хвостиком» роки після тої нашої розмови – «Кіборги», як відображення реальних подій 2014 року. І не важливо наскільки вдалим чи невдалим є фільм. Важливо, що знятий він не за творами Кожелянка, у модному жанрі альтернативної історії, а у жанрі військової драми за історичними подіями.

Я не воював – у мене «за плечами» лише кілька волонтерських поїздок «на передок» та спілкування з братом та шваґром – АТО-шниками. Але мені здається, що постановки батальних сцен у фільмі – дуже правдоподібні. Діалоги ж героїв видаються трохи перенасиченими смислами. Ні, я переконаний, що у діалогах цих автори сценарію непогано виклали мотиви і обставини потрапляння кожного з героїв у ДАП. (Хоча, у певні моменти фільм нагадував мені один надзвичайно вдалий мотиваційний ролик 2014-го – пам’ятаєте: «Я – батько, я – молодший брат, я – водій маршрутки…»).

Втім – це все не важливо. «Кіборги» - поки що найкраща драма про «нашу» війну. І фільм цей ні у яке порівняння не йде з низькопробною «ватною» пропагандою зразка «Воєнного корєспондєнта». Хоча, з часом, напевно, будуть і кращі українські військові драми.

І ще про одну окрасу фільму – «Гуцулко Ксеню» у виконанні солдатів, особливо – під час бою. Я подумав: «Ось він - гімн нашої войовничої окремішності від «русского міра». (У цьому контексті якось трохи ніби зайвою видається пісня Вакарчука у фіналі фільму)… Отже, - символ не так україномовності, як інакшості від «русского (і совкового) міра» і ідентичності, за яку готовий умирати і вчитель історії з Західної України, і п’ятдесятирічний батько добровольця з Центральної України, і лауреат міжнародних музичних конкурсів (з Києва - ?), і російськомовний боєць зі Сходу чи Півдня…

Хоч як це не парадоксально, - війна наповнила новими смислами існування нашої «різношерстої» спільноти. І коли б ця війна, не закінчилась, чи - яка б «зрада» не керувала країною, безліч могил, меморіальних таблиць та текстів, а тепер ще й фільмів, не дадуть вже забути проти кого і за що воювали ці хлопці…

 

Володимир Булишин,

м. Броди